26.03.2020 Старша “Б” група (Віночок) (Вихователі Башмачнікова О.О., Бородіна Н.В.)

Художня література

Тема: читання літературної казки Лесі Українки «Біда навчить»

Мета:ознайомлювати дітей з творчістю Лесі Українки, її характерними особливостями як письменниці; розвивати здатність сприймати виразні засоби твору, пізнавальну активність; виховувати прагнення розуміти мотиви поведінки героїв.

Матеріал: портрет Лесі Українки

Хід заняття

Вихователь. Сьогодні до нас завітає літературна казка. Але спочатку я нагадаю про її автора, найвідомішу українську письменницю Лесю Українку.

Розгляд портрету Лесі Українки

-Хто вже бачив її портрет?

Леся Украінка – відома поетеса, це гордість нашої землі.

Олеся Журлива так писала про неї:

Відкриймо їй серце відверте і чисте,

Відкриймо їй душу незламну,

Вчитаймось у Лесине слово іскристе

Очима живими та ясними.

Читання казки «Біда навчить»

-Сьогодні ми поринемо в казку про горобчика, який хотів навчитися розуму.

Був собі горобець . І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічоговін не тямив: анігніздечказвити, ані зерна доброго знайти,— де сяде, там і засне; що на очінавернеться, те і з’їсть. Тільки й того, щозавзятийбувдуже,— є чого, нема чого, а вінвже до бійкибереться. Одного разу літаввін з своїмтоваришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничкугромадили та й знайшли три коноплянізернятка. От наш горобчик і каже:

— Моїзернятка! Я знайшов!

А чужий і собі:

— Мої! коли мої! коли мої!

І почали битися. Та так б’ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір’я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять; та вже й забулись, за щобулабійка. Коли згадали: а де ж нашізернята? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка з курчатами, квокче та промовляє:

— Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!

— Щотикажеш? — питаютьгоробці.

— Та то я дякую вам, щовитакідурні. От покивиздуру бились, то я з моїмикурчаткамипоснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хтодурний!.. Нікомубуло вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас і птахи були!..

Чужий горобчикрозсердився за такумову.

— Вчисвоїхдурних курчат розуму, а з мене й могорозумудосить! — підскочив, тріпнувкрильцем, цвірінькнув та й гетьполетів. А наш горобчикзостався й замислився.

“А правда,— думав він,— краще бути розумним. От курка розумна, собінаїлася, а я мушуголоднийсидіти”.

Подумав, подумав, та й почав просити курку:

— Навчіть мене розуму, паніматусю! Ви ж такірозумні!

— Е, ні! — кажекурка,—вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопотудоволі,— он своїхдіточокчималенько, поки то всіх до ума довести! Шукайсобііншихучителів! — та й пішласобі в курник.

Зоставсягоробчик сам.

— Ну, щоробить? Треба кого іншогопитати, бовже я таки не хочу без розумужити! — і полетіву гай.

Прилетіву гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: “Ку-ку! ку-ку!” От він до неї:

— Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїхдітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багатоклопоту.

— А я тобі от щоскажу,—відповіла зозуля,— як у мене свогоклопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От, не мала б роботи, чужих дітейрозумувчити! Се не моєділо! А от, коли хочеш знати, скількитобілітжити, то се я можутобісказати.

— Абитибула жива, а за мене не турбуйся! — відрізавгоробець і полетівгеть.

Полетіввінгеть аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетівгоробчик до нього та й каженесміло:

— Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такірозумні…

— Що, що, що? — заклекотівбузько,—тікай-но ти, покиживий! Я вашого брата!.. Горобчикмерщійвіднього, ледвеживийвід страху.

Бачитьвін, сидить на ріллігава й сумує. От він до неї:

— Дядино, чогови так зажурились?

— Сама не знаю, синочку, сама не знаю!

— Чи не можете, дядиночко, мене розумунавчити?

— Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли тивже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобіщопорадить. А я до того розуму не дуже, бог з ним!

— Прощавайте, дядино! — сказав горобчик.

— Щасливо!

Полетівгоробчикпитати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплімешкає. От вінтуди,—бачить, справдісидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:

— Пані! чиви спите? Пані! пані!

Сова як кинеться, як затріпочекрилами:

— Га? що? хто? — кричить, витріщаючиочі.

Горобчик і собітрошкизлякався, а все-таки хочесвогодійти.

— Та се я, горобець…

— Горобець? Якийгоробець? Не бачу! Чогопритирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть! І вдень не дадутьзаснути!..

І сова знов заснула.

Горобчик не посмівїївдругебудити, сівсобі на дубі та й почав ждатиночі. Ждав, ждав, аж йомуобридло. Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: — Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у!.. Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якосьутримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неїсвітять! Страх, та й годі!..

— Ти тут чого? — спитала.

— Та я, вибачайте, моя пані,—щезранку тут сиджу…

— І чого?

— Та чекаю, покиви встанете…

— Таж я встала! Ну, чоготобі треба? Чогостримиш?

— Я хотів би вас просити,—вибачайтеласкаво,— чи не могли б ви мене розумунавчити? Аджевитакімудрі…

— Не на те я мудра, щобдурніврозумунавчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-о-дна! — гукнула сова, та як засвітитьочима…

Горобчикмиттю як схопиться, полетівсвіт за очі, десь у гущавинузаховавсь та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче: “Че-че-че!” Горобчикпрокинувся, аж дивиться, сидить на сучку сорока білобока та так скрегоче, аж очізаплющила.

— З ким ви, панянко, так розмовляєте? — спитавїїгоробець.

— А тобіщо до того? Чи ба, якийцікавий! А хоч би й з тобою!

— Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щобви мене розумунавчили.

— А нащотобі, мій молодчику, розум? Без розумулегше в світіжити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпшекрастивчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глуздузсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розумупрожити…— і заскреготала сорока, та щодалі, то все хутчіш та все дрібніш…

— А бодай тобізаціпило, скреготухо! — крикнув горобчик,— ото глушить! Цуртобі! — та скорішвіднеїгеть.Сівсобігоробчик на полі та й думає: “Де я того розумунавчуся? Скількисвітазлітав, а щосьнебагатонавчився, хіба уже воно так і зостанеться…” Зажуривсявін, поглядаєсумно по полю, а по полю чорнийкрук ходить, та так поважно.

“Ну, ще в сьогопоспитаю; се вжевостаннє”,— подумав горобчик.

— Навчіть мене розуму! — звернувсявін просто до крука,— я вже давно йогошукаю, та ніяк не знайду.

— Розум, молодче, по дорозі не валяється,—мовивповажнокрук,— не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: покибіди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А теперіди, менініколи.

Полетівгоробчик, засмутився. “Що то менітака наука?” — гадаєсобі; однакбільшені в кого розуму не питав,—обридловже. Посумувавтрохи, щомусить без розуму жить, а потім і забув. Почав зновгуляти веселенько. Ні гадки йому.

І не зоглядівсягоробчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрамихолодними, з дощамидрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Бідагоробчикові — холод, голод! Вночі де не сяде, спати не може, так холоднийвітер і пронизує; вдень їстинічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркоювтеряє. От і почав наш горобчик до розумуприходити — годісваритися! Кудигоробцілетять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобційого й не женутьвідсебе,— а перше то й близько не підпускали. Побачивгоробчик, як інші пташки в теплихгніздечкахсидять, почав він і собіпридивлятись, як то гніздабудуються. Почав вінпір’ячко до пір’ячказбирати, соломку до соломки складати та гніздечкозвивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалівсігоробці почали йогоповажати; кудизберуться на раду, то й йогокличуть, так вінвславивсяміж ними своїмрозумом. Перезимуваввін зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидіввін у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулисьгороб’ята, то горобцевіновийклопіт — годуватидіточок, та вкривати, та глядіти, та од хижогоптастваборонити,— не до гуляннябуло! А вжещогосподарнийбувгоробець, то було аж сусіди-горобцідивуються: “Яківи, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розумунавчились?” — питаютьбулойого. А вінбулотількиголівкоюкивне. “Біданавчила!” — каже.

Фізкультхвилинка

Бесіда за змістом твору

-Яким був горобчик?

-Чому почали битися горобчики?

-Чи погодилась курка навчити горобчика розуму?Чому?

-Хто ще вчив горобчика розуму?Чи допомогли йому їхні поради?

-Яким стало життя взимку?

-Що змусило його порозумнішати?

-Коли почали горобчика поважати?

Підсумок заняття

-Давайте поміркуємо та дамо характеристику горобчиу.Чому він так поводився?Яким він був?Що його змінило?

-Чому Леся Українка назвала цю казку «Біда навчить»?

Вихователь Башмачнікова О.О.

Вам може бути цікаво...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.